Віталій Мандзин: від гри на сопілці до спортивних здобутків.

Про початок кар’єри та досягнення

– Віталію, розкажіть трохи про себе.

– Я народився в Підгайцях, де й минуло моє раннє дитинство. До школи пішов уже тернополянином, оскільки наша сім’я переїхала до обласного центру. Зараз я студент, вищу освіту здобуваю одночасно в двох університетах: ЗУНУ та ТНПУ ім. В. Гнатюка

– Коли вперше вирішили займатися спортом? Чому саме біатлон?

– Не повірите, але колись я всерйоз кілька років навчався грати на сопілці та кларнеті, поки не зрозумів, що душа моя до музики не лежить. Мені більше подобалося бути в русі, любив фізичні навантаження, тому вирішив стати спортсменом. Починав  із занять з айкідо. Хоча цей вибір не став остаточним,  проте він позитивно вплинув на мою  спортивну форму і дозволив набути дуже цінний досвід для подальшої спортивної кар’єри.

Коли мені було 9 років, моя старша сестра почала займатись біатлоном. Захоплюючись її розповідями, я теж вирішив спробувати себе, тому й опинився з нею на стрілецькому тренуванні. Досі пам’ятаю ті емоції, з яких і розпочалась моя професійна спортивна кар’єра біатлоніста. А любов до лиж, напевно, отримав у спадок від батька, який колись займався лижними гонками.

– Нещодавно ви повернулися з міжнародних змагань. Розкажіть про них детальніше.

– Я брав участь в юніорському чемпіонаті світу, який нещодавно відбувся у Казахстані. Програма складалась з п’яти гонок. Найкраще місце в особистій гонці – 17, в естафеті – 9. Трохи підвела погода. Дуже заважав постійний сильний вітер, особливо під час стрільб. Суперники теж були сильнішими, тому наразі я радію й таким результатам, але необхідні висновки зробив, маю над чим працювати в майбутньому.

– А якими найвищими результатами, індивідуальними і колективними, ви можете похвалитися?

– Цьогоріч я зумів стати бронзовим призером в гонці переслідування на літньому чемпіонаті світу серед юніорів. Також разом з командою ми вибороли друге місце на юніорському кубку IBU (класична естафета) та третє місце на юніорському чемпіонаті Європи (змішана естафета). А минулого року наша команда здобула бронзову нагороду на юніорському Кубку IBU (класична естафета).

– А що вимагають від спортсмена, аби його включали до складу команд на міжнародні змагання?

– Найважливіше – це високі результати, які відповідають міжнародному рівню, і стабільність таких результатів.

Для цього потрібна сила волі та постійна дисципліна, здоров’я та готовність виконувати важкі фізичні навантаження. Звісно ж, велику роль відіграє знання іноземних мов. Я, наприклад, вільно спілкуюся англійською.

«Готуємося, як у тій приказці про санки, – влітку»

– А чи цілком безпечний біатлон як вид спорту, чи травми у вас теж бували?

– На мою думку, будь-яку професію чи сферу діяльності людини не можна вважати на сто відсотків безпечною. Біатлон теж не є винятком. Як не старайся, але від падінь, синців і подряпин ніхто не застрахований. Та без падінь немає злетів. А ще біатлон пов’язаний зі зброєю, тому ми постійно повинні пам’ятати правила та техніку безпеки поводження з нею. Цього нас навчали тоді, коли ми робили свої перші кроки, про це нам повторюють постійно, чи не на кожному тренуванні.

– Останнім часом зими у наших краях майже безсніжні. Як ви тренуєтеся?

– Так, на жаль, останнім часом зими у нас такі, що ми майже не бачимо снігу. Тому використовуємо спеціальні ролери. Вони чимось нагадують лижі, але значно коротші і з коліщатами. Для тренувань в умовах, максимально наближених до справжніх, команда виїздить за кордон. Тренуємося в спеціальних трубах, які всередині засніжені навіть тоді, коли на вулиці +30°С. До речі, до зимових змагань ми готуємося, як у тій приказці про санки, – влітку.

– Ви є студентом одночасно двох вишів, у вас постійні тренування, змагання. Скажіть, у вашому житті залишається хоч трохи часу на щось інше, крім навчання і спорту?

– Скажу відверто, що спорт займає в моєму житті надзвичайно багато часу, але навчанню він не заважає. Хочете вірте, хочете ні, але на особисте життя у мене час теж залишається: і на спілкування з батьками та друзями, і на прогулянки містом, і на смачну каву в затишному кафе. До речі, я люблю смачно поїсти, тому вдома завжди прошу маму приготувати мені щось улюблене, домашнє, бо більше ніде в світі я нічого подібного не куштував (усміхається).

До речі, кажуть, що зміна видів діяльності – це теж відпочинок, тому раніше з друзями в дворі часто полюбляв грати у футбол, аби відпочити від біатлону (сміється).

Спорт – це також творчість

– Рубрика називається «Творчі щоденники», тому логічно вас запитати: чи вважаєте ви спорт творчістю і чому саме?

– Як на мене, думка, яку дехто озвучує, про те, що спорт – це лише засіб тримати своє тіло (але не розум) в тонусі, є цілком хибною. Спорт теж можна вважати творчістю. Адже спортсмени перебувають у постійному інтелектуальному пошуку способів покращити свої досягнення, будують нові тактики та стратегії, які допоможуть обійти суперників. Отже, професійний атлет – це теж митець, який шукає найкращий спосіб бути на вершині, чи не так?

– Чим плануєте займатися після виходу на «спортивну пенсію» в майбутньому?

– Чесно, рано про щось подібне думати, бо в мене ще дуже багато нереалізованих мрій та планів у спорті. Про яку «пенсію» може йти мова, коли амбіції, натхнення та мотивація зростають з кожним тренуванням?

– Дякую за цікаву розмову!

– Дякую вам. Окремо ще хочу подякувати нашому президенту Тернопільської федерації біатлону Юрію Володимировичу Ханіну за постійну підтримку, за фінансову допомогу та за важливий вклад у розвиток біатлону в Тернопільській області.

Автор: Тарас КОМАРИНСЬКИЙ, член НСЖУ

Опубліковано : 23.03.2023

Джерело: Свобода

Гектари маскувальних сіток — із «цеху» історичного факультету:  на базі ТНПУ ім. В. Гнатюка за дев’ять років війни сплели 950 маскувальних сіток

За рік повномасштабної війни на базі історичного факультету ТНПУ ім. В. Гнатюка виготовили стільки маскувальних сіток, що можна було б покрити два гектари землі. Якщо говорити цифрами, то за дев’ять років війни наші історики вже сплели 950 сіток загальною площею 31 тисяча кв. м. Координує роботу сіткового «цеху» для забезпечення фронту і бере не себе значну частку роботи доцент кафедри історії України, археології та спеціальних галузей історичних наук, волонтер Володимир Кіцак.

— Війна триває вже дев’ятий рік. Студентам історичного факультету ми завжди наводимо приклади патріотизму з минулого нашої країни. Влітку 1651-го 300 козаків поклали свої голови біля Берестечка, щоб врятувати життя своїх побратимів. Роман Шухевич відмовився залишити Україну, усвідомлюючи, що рано чи пізно буде виявлений підрозділами НКВС, що й сталося 5 березня 1950-го. Є чимало інших історій. Маємо приклади патріотизму й серед сучасників. Мої колеги професор Іван Зуляк і доцент Володимир Брославський пішли добровольцями на фронт. «Давайте і ми щось будемо робити», — вирішили на факультеті. Так почалося плетення маскувальних сіток.

Ярослав Секо та Кіцак Володимир на Волонтерському центрі істфаку у лютому 2022 р.

Студенти не мають вільних коштів, зате мають час, тож виникла ідея виготовляти сітки. Українська промисловість не забезпечує такі потреби. Принесли перші риболовні сітки, греко-католицька церква допомогла розшукати тканину. Почали плести. Але ресурси швидко закінчилися. Вирішили фарбувати тканину. В кожній хаті є хоча б одне старе простирадло, яке не шкода віддати. Звернулися до людей через соцмережі. Придбали фарбу в Сумах. Мешкаю я у Великих Гаях, тож на подвір’ї ми поставили мангал на чотири 40-літрові казани. Взялися варити тканину. Процес нелегкий: викрутити, висушити, скласти. До того ж, фарба токсична, в одному казані можна зварити за раз лише 3 кг тканини. 

Пан Володимир — головний «технолог» фарбування тканини на сітки. Допомагають йому дружина Зоя, яка працює у міській раді, доньки-студентки Тетяна і Марія, а також долучаються друзі.

Зоя та Володимир Кіцак у Волонтерському центрі історичного факультету

В попередні роки не було величезної потреби, тож вистачало казанів для фарбування тканини. А ось із початком масштабного вторгнення довелося шукати інший спосіб.  

— У перші дні великої війни тернопільські підприємці привезли нам багато фабричної кольорової тканини. Кипіла робота: у деякі дні на факультеті збиралися плести сітки по 400 осіб, — продовжує співрозмовник. — Ми швидко переробили всю тканину. Постало питання про фарбування у великих обсягах. У березні знайома Наталя Собчак знайшла і доправила з Італії велику пральну машинку на 15 кг. Встановили її у мене в гаражі. Провели воду, каналізацію. Тоді ж оголосили збір на закупівлю фарби. Тернополяни пожертвували понад 44 тисячі гривень, тож ми придбали 70 кг фарби. Досі маємо запаси, хоча активно плели упродовж року. Підібрали шість базових кольорів, які міксуємо під час фарбування залежно від пори року. Восени використовуємо жовто-коричневу фарбу, влітку — зелену. Підприємець Валерій Янусь із Тернополя дає нам відходи з пошиття військової форми. Одне плетиво — це один прикритий транспортний засіб. Наші сітки ідеальні за колористикою, вогнестійкі. Продовжуємо й далі трудитися. Невтомні наші бджілки — це студенти історичного факультету та небайдужі люди, серед яких багато внутрішньо переміщених осіб із різних областей.

Студенти-першокурсники, які чи не найчастіше плетуть сітки

Історики за плетенням зимових маскувальних сіток

Приємно бачити на світлинах із фронту результат нашої праці — прикриту маскувальними сітками військову техніку. Допомагаємо багатьом бригадам у гарячих точках. Сітки вже отримали піхотинці, танкісти, десантники, розвідники, зенітники. Підтримуємо ЗСУ, бо хто це зробить, як не ми.

Бійці-розвідники маскують ''швидку допомогу"

Український громадський діяч, меценат часів Центральної Ради Євген Чикаленко казав: «Мало любити Україну до глибини душі, треба любити її й до глибини кишені». Не плакати і не нарікати, що наша Україна така бідна, а витрачати свій час та свої зусилля для країни і свого народу.

 Іванка Гошій,
Нова тернопільська газета

Богдан Буяк: «У мене є чітке розуміння, в якому напрямку університет має рухатися далі»

10.03.2023 АВТОР ШЕВЧУК СВІТЛАНА

Богдан Богданович Буяк, який вдруге став ректором цьогоріч, очолив Тернопільський національний педагогічний університет ім. В. Гнатюка у 2017 році. Кандидатуру доктора філософських наук, кандидата історичних наук, члена-кореспондента Національної академії педагогічних наук України, а водночас і його програму, за якою розвиватиметься навчальний заклад, підтримала більшість із тих, хто взяв участь у виборах.

Перші п’ять років на посаді ректора збіглися з непростим періодом у житті країни: спочатку – пандемія, тепер – повномасштабна війна. Втім попри це, Богдан Буяк разом зі своєю командою впевнено впроваджує якісні зміни у життєдіяльності закладу і ділиться, як працює університет у воєнний час та яким бачить його розвиток на наступні п’ять років.

«У мене не було сумнівів балотуватися на посаду ректора знову чи ні. Коли ти дорожиш своєю справою, вболіваєш за неї і хочеш, щоб вона існувала далі, то жодних вагань немає, – каже очільник вишу. – П’ять років я працював пліч-о-пліч з колективом, разом з яким ми зробили безліч кроків для того, щоб зберегти та розвивати заклад. Спільно ми пережили карантинні обмеження, гідно прийняли виклики, які принесло повномасштабне вторгнення. Люди зрозуміли, що вибори в академічній установі відрізняються від виборів політичних, де ти не отримаєш голоси лише завдяки гаслам та обіцянкам, а коли потрібно зважати на стабільність, на розвиток і зроблене. Вочевидь,  мої справи на посаді керівника університету сприяли тому, що колектив підтримав мою кандидатуру на виборах. І я сподіваюся, що ми разом ще відсвяткуємо і Перемогу України ,і не одну перемогу в стінах університетах».

Ні кроку на місці

Богдан Буяк і сам є випускником історичного факультету закладу, який нині очолює. Розповідає, що не покидав стіни вишу з 1991 року.

«Вважаю себе щасливою людиною, адже пройшов шлях від слухача доуніверситетської підготовки до керівника, і все тут – у стінах рідної альма-матер, – зауважує Богдан Богданович. – Понад 30 років тому я став студентом, а з 2000-го працюю  в університеті, починаючи від посади начальника відділу виховної роботи до ректора університету. Тому, думаю, що колектив закладу спостерігав за моїм поступом впродовж цього періоду і цей поступ я намагався реалізовувати. Якби не люди, які мене направляли та мотивували, я би не був таким, яким є тепер».

Пандемія і війна внесли свої корективи у роботу закладу, поставили на паузу деякі ідеї, однак не стали на заваді розвитку закладу. Так, за ректорства Богдана Богдановича  ТНПУ стабільно потрапляє до переліку кращих ВНЗ країни.

«За останні роки ми навчилися виживати в будь-яких умовах. Нові виклики показали, що нас не зупинять ніякі випробування. Більше того, у нас народилося стільки креативних класних проєктів! – наголошує Богдан Буяк. – Якщо про платформу дистанційної освіти – систему Moodle – тепер всі знають, то у нас вона функціонувала з 2006 року. І коли почалася пандемія, це не стало для нас викликом. Наші викладачі спокійно перейшли на онлайн-навчання в дистанційному форматі.

У 2018 році нам вдалося розпочати проєкт «Біблійний ботанічний сад», в рамках якого наші студенти висаджують рослини, які згадуються на сторінках Святого Письма. На території закладу з’явився пам’ятник Біблії з капсулою часу для майбутніх поколінь студентів. Ще один проєкт – Алея мистецтв університету. Її поповнюють дипломні роботи  випускників факультету мистецтв. Так постали скульптури «Лісова пісня», «Мудрець», «Венера».  У 2019 році відкрили інтерактивно-розвивальну кімната «Смайлик-ТНПУ», яка має сучасну інтерактивну підлогу».

Серед інших проєктів, які вдалося реалізувати за час ректорства, Богдан Богданович називає відкриття медіастудії та українсько-польського культурно-освітнього хабу на факультеті філології та журналістики. А ще – центр анатомії і здоров’я людини.

«Нам вдалося придбати великий сенсорний анатомічний стіл, на якому, окрім наших студентів, вивчають організм людини і ті, хто здобувають освіту в медуніверситеті, – розповідає очільник вишу.  – Інший проєкт, який створили наші студенти і який будемо реалізовувати,  це – академічна телестудія «Перехрестя». У 2020 році ТНПУ виграв проєкт із реконструкції університетського стадіону на суму 36 млн. грн. А у 2021 році від китайського уряду отримали дозвіл на відкриття у Тернополі Інституту Конфуція. Це – система науково-навчальних закладів для популяризації китайської мови, культури та мистецтва. На жаль, через воєнний стан ці проєкти наразі призупинені».

У закладі також працюють над покращенням соціально- інклюзивної  інфраструктури. Зокрема, практично всі корпуси обладнані пандусами, є вбиральні для людей, які пересуваються на інвалідних візочках. Планували запустити роботу ліфтів у корпусах, однак розпочалася війна…

Надійний тил у стінах вишу

Від початку повномасштабного вторгнення педуніверситет активно включився у боротьбу і розбудував свій «фронт». При ТНПУ вже рік функціонує потужний Волонтерський центр.

«Ми шили балаклави, наколінники, налокітники, заготовки на розгрузки. Виготовляли пічки-бруржуйки, плели маскувальні сітки, – ділиться Богдан Богданович. –  Ми готували їжу: щодня видавали по 2000 порцій гарячих страв, до 3000 різних холодних закусок. У нас діяв великий логістичний склад товарів. Постійно працювали волонтери – студенти, викладачі, які сортували речі, перебирали, розкладали, допомагали людям. Наші колишні випускники надсилали допомогу з-за кордону десятитонними вантажівками.

Ми першими в західній Україні організували  безкоштовні курси вивчення української мови для переселенців. За два дні ми отримали 700 заявок і до сьогоднішні ці курси продовжують працювати. У структурі університету в рамках волонтерського руху з’явився новий підрозділ — Центр єврокомунікацій із перекладом сімома мовами офіційних новин та поширенням їх у всі куточки світу. На базі фізико-математичного, інженерного факультетів і журналістського відділення функціонував офіційно зареєстрований центр кібернаступу. Більше 300 осіб щоденно працювали, щоб воювати в інфопросторі. Ми надали гуртожитки для потреб переселенців. Наразі у нас досі проживають близько 300 ВПО. Також ми прийняли Українську академію лідерства – це  100 дітей з Маріуполя та Києва».

А ще педуніверситет відкрив усі сто сімдесят освітніх та освітньо-наукових програм для здобувачів закладів вищої освіти, які розміщені в зоні проведення бойових дій. Наразі близько сотні студентів з інших вишів нині навчаються на умовах академічної мобільності.

Від геймерів – до діджитал-фахівців

Нині в ТНПУ діє 130 освітніх програм. Як наголошує ректор, заклад постійно розвивається в плані розробки освітніх продуктів, затребуваних часом.

«Ми єдиний заклад освіти в Західній Україні, який акредитував 15 напрямків в аспірантурі. Навіть є унікальні, зокрема програма «Науки про землю» для підготовки фахівців, які зможуть працювати на землі і з землею, – ділиться Богдан Буяк. – Вперше в Україні відкрито програму «Game Study». Ми готуємо професійних геймерів, які отримують частку психолого-педагогічної підготовки, яка сприятиме унезалежненню дітей, підлітків від ігор.

Відкрили нову освітню програму, яка називається «Діджитал-аналітика», де навчаємо універсальних фахівців, які можуть знайти інформацію, опрацювати її, вести сайт, організувати Zoom-конференцію. Маємо і цікаві програми з екології, гідробіології, нутриціології. У поствоєнному суспільстві велике значення матимуть психологи, соціальні працівники. Ми і тут відійшли від класичного варіанту і вперше в Україні відкрили дуже унікальну освітню програму «Психологія конфлікту та практична медіація». Вперше на всю Україну ми акредитували на 5 років магістерську програму «Природничі науки». Після її закінчення можна викладати математику, фізику, хімію, біологію, географію і економіку. Шість в одному!»

Богдан Богданович радіє тому, що за п’ять років колективу вишу вдалося збільшити чисельність студентів, зберегти контингент викладачів. У планах – відкриття наукового парку, який буде займатися енергоощадними технологіями.

«Не зважаючи на обмеження і воєнний час, виш досить успішно працював. Тому мені не соромно за минулі п’ять років і я вірю, що наступні п’ять років  примножать славу університету, – каже Богдан Богданович. – На сьогоднішній день місія педагогічних університетів в умовах соціальних потрясінь і війни повинна зростати. У мене є чітке розуміння, в якому напрямку ТНПУ має рухатися далі. І я вірю, що спільно з командою ми зможемо втілити усі плани в життя. Бо успіх університету – це результат спільних зусиль адміністрації, викладачів та студентів. Віримо у нашу Перемогу,  у те, що мир та спокій знову прийдуть в Україні, а ТНПУ й надалі залишатиметься осередком патріотизму і розвитку громадських ініціатив».

Світлана ШЕВЧУК.